Обрати сторінку

[:ua]Йдеться про наші обмеження і нашу безмежність.
Чи відаємо ми свою драму, чи виділи ми її очі? Скільки болю, Боже милостивий, і в тих очах жах буття!.. Її очі – мука непросвітленої свідомості, суть драми не очевидна, тільки люди голосять, а скоро вже й не голосять – гомін по полю, невидимий спів у просторі. Те, що є – тривога з глибини: «У неділю о, рано, сестро моєї самоти, тривога!»

Неможливо зрозуміти українську драму без пісні, бо вся драма увійшла в пісенне і вийшла саме звідти. Основа українських історій, їх розташування, їх сутність лежить в самому явищі українська пісня. Наші пісні, то поле кровi драми людського, – віщі птиці, що ходять по крізь-видиме – наскрізне говоріння «про щось». Освячена квітка драми, що дух випікає у полі пам’яті народу, не є стара, так звана пластична образність. Спів пов’язаний з свідомістю більш вищого порядку, відносно якої соціальний світ є тільки розгортка.
Ми так довго говорили «це наші пісні», «це пісні про долю», тобто і про нашу власну долю, що тільки і зітхнеш, як почуєш куди-то все прямує: непристойне почуття формування тіла смерті, що супроводить наше життя.
Що таке доля? – невідворотність шляху. Доля, і доля, і… доля – цiлий світ, низка драматичних історій, історія блукань духу. В долі весь час присутній лик смерті, але тоді ці пісні, так правдиво виконані, отримують повноту і діють, мають дію у всякому разі.

Якщо художньо усвідомити цю драматичну дію – зсув дійсності – можна вчути вість самої долі нам – намір справжнього, іншого, того, що лежить за межами уявлень і біжить від презентацій. Ні, суть не здравий смисл: сьогодні ми вже твердо не розуміємо що добре, що погано, а – що в тому «пропащому минулому» було і є світлом?

Чи задумувались ми над тим, що Новий Завіт, будучи цілком новим, став звично давнім і старим? Тим «щось, що лишається» за нашими спинами, і ніби ми пішли собі далі. Куди ж ми йдемо зі своєю незалежною свідомістю? I де тоді лежить чисте проходження? Як можливо переглянути систему координат духовної етичної приналежності, усвідомити власного витоку? Окреслити територію пізнання кожного, хто відносить себе до української культури, як дійсного учасника оспівуваної історії?

Суть роботи – розглянути розриви нацiональноï свiдомостi – превозмочь цнотливість, тобто втримати чуття целомудрія, як дару зараз. Досягнути присутності божого – хіба саме це не ціль? Ступінь, що перевершує драматичне – вспівати і переспівати, зцілити, – то як спасти – розгорнути крила. Тож почнемо з молитовних пісень, і, через потік голосів у просторі театру вийдемо знову у звершення драми.

Всі сказання часто закінчуються гірким – всі кудись пішли-поïхали, або ж і найгіршим. I тільки найстаріші казки відають дійсно щасливий кінець – все закінчується великим святом, тобто поверненням до цілісності, весіллям, трапезою на миру, солодким, а не гірким вином та піснями хвали, величання і слави – рівною насолодою всім.

Ведення духом – висхідна історія духу народу на відміну від людських історій говорить про дане. Почути глибину данності, те, що в минулому, сьогодні і завтра – схід духу або ж господу наміру – це «сила мудра» або прірва для вільних і незалежних людей. Спускатись в «речовину культурного», а значить виродженого, «в темінь низького народу» – як на плаху. Там, на тім дні холодні ключі. Згадаємо наше:

А хто ж теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане –
власне шлюбна умова, умова до весілля – свята певних.
Шлях драми – до Кани Галілейської – «світло і опік». Поетика страждання нашого надзвичайно цнотлива. Наша раса – цнотливість.

Мужський, батьківський голос говорить: нема чого слухать!
Нема чого слухать як плачуть великі й малі,
співчуття – не жалощі, це ще не Любов Божа!
Головна коллізія української драми:
Божа Милість – Божа Кара – Край Пісень.
Вогонь мелосу, вогонь голосу,
вогонь рік Роду, Край бажань –
дихання жертовного коня:
«Ой чий то кінь стоïть,
що біла гривонька…»

Цнота – ціна співу і пісень.[:]